• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • Наша гордість

Ми пишаємося чотирма земляками - учасниками Олімпійських ігор

Справжньою гордістю нашої школи є випускники, які в різні часи брали участь в Олімпійських іграх.
Це біатлоністки сестри Віта й Валя Семеренки, лижниця Тетяна Завалій, які є кандидатами до збірної команди України на наступні зимові Олімпійські ігри «Сочі-2014».


/Files/images/5.JPG

Віта і Валя Семеренко – спортивна гордість Краснопільщини

Коли ми говоримо про видатних спортсменів України, то неодмінно згадуємо Олену Хвостенко, Інну Дерюгіну, Сергія Бубку, братів Володимира та Віталія Кличка, знаменитого футболіста Андрія Шевченка та інших людей, які зробили величезний вклад в історію розвитку вітчизняного спорту. А коли згадуємо про визначних людей Краснопільщини, то обов'язково перед нашими очима постають Леонід Жаботинський та Олександр Ушкаленко. Зараз же на спортивному олімпі закріпилися дві тендітні дівчини-біатлоністки – Валентина та Вікторія Семеренки - учасниці не лише всеукраїнських, але й міжнародних змагань; призерки золотих, срібних та бронзових медалей; і взагалі добрі, щирі і доброзичливі дівчата. І все це засвідчує про те, що не перевилися люди на Краснопільщини, які здатні творити легенду, цим прославляючи Україну на весь світ. Сьогодні сестри майстри у своїй справі, які досягли цього результату всього за 8 років. Іще не відомо що буде далі, але відомо з чого все починалося ...

Кажуть, коли народжується людина, то на небі з’являється зірка, і чим відомішою людина буде, тим ясніше світить ця зірка. Так, 18 січня 1986 року над/Files/images/6.JPG Краснопільщиною майнула зірка, що свідчила про народження легенди - тоді з'явилися на світ Валя і Віта Семеренки. Хоча дівчата і близнючки, але Вікторія старша від Валентини всього на 10 хвилин. Та це аж ніяк не позначилось на більшій майстерності однієї сестри від іншої.

Росли дівчатка разом: разом ходили до дитячого садка, потім до школи. Валя і Віта у четвертому класі разом прийшли в секцію лижних гонок у рідному Краснопіллі. Власне, проблема вибору перед сестрами-близнючками не стояла: в селищі були лише дві розвинені спортивні секції - футбольна і лижна. Першим тренером дівчаток була Байда Світлана Іванівна, яка саме на той час збирала групу дітей на лижну секцію. Батьки не заперечували, хіба що мама дуже переживала, чи не зашкодить це здоров'ю дівчат. А через кілька років про них заговорили як про дуже перспективних гонщиць. Валя і Віта натомість зрадили лижному спорту, пішовши слідами Олени Зубрилової і Тетяни Водоп'янової.

/Files/images/7.JPG"Озброїтись" сестричкам запропонував їх тренер Григорій Шамрай, який свій значок майстра спорту здобув у біатлоні, багато років працював з лижниками. Проте улюблений вид спорту завжди вабив, і тут від Володимира Бринзаки надійшла пропозиція спробувати тренерські здібності в роботі зі стріляючими лижниками. Григорію Шамраю нелегко було розлучатися з видом, якому він присвятив стільки років: довелося передати під опіку іншим фахівцям кількох своїх вихованців. Олександр Пуцко, Олексій Прохор, Тетяна Завалій і сьогодні входять в українську збірну з лижних гонок, захищають честь держави на найпрестижніших міжнародних форумах. "Готовий був узяти із собою всіх, але чудово розумів, що більш дорослим спортсменам важче буде призвичаїтися до особливостей стрільби. До того ж у біатлоні сильна команда, і за місця в основному складі конкуренція доволі висока. Тому більш досвідченим лижникам порадив не змінювати спеціалізацію", - говорив Григорій Шамрай. Слідом за фахівцем у біатлоні перейшли молоді спортсмени. Інна Супрун після народження доньки швидко відновлює форму. Вікторія Гасіч і Дмитро Бобков на підступах до збірної України. А про Семеренок, яким у січні цього року виповнилося 26, не чув лише той, хто ніколи не дивиться випуски спортивних новин на телеканалах України.

Як завжди за кадром залишилися сотні годин тренувань і непростий процес налагодження роботи з гвинтівкою. "Я попередив своїх спортсменів, що за рік біатлоністами вони не стануть, і лише через два почнуть показувати якісь результати. Сказав, щоб не чекали легкого життя. Якщо в лижних гонках вони весь час були в числі призерів, то в біатлоні можна бути сьогодні першим, а завтра - тридцятим", - розповідає Григорій Шамрай.

Валя і Віта згадують, що дуже швидко звикли до того, що за спиною гвинтівка. "Важче було навчитися проводити на стрільбищі якомога менше часу, а не заїжджати туди як на відпочинок", - згадує Валя.

Перший міжнародний досвід дівчатам довелося здобувати в різних країнах. 2004 року Валя поїхала на молодіжний чемпіонат світу з лижних гонок до Норвегії, де пробилася до тридцятки найсильніших на дистанції п’ять кілометрів вільним стилем. Віта, яка завжди впевненіше почувалася в класиці, того ж року вже змагалася серед біатлоністок на світовій першості у Франції. До речі, тоді дівчатам вперше довелося надовго розлучитися. "Дуже сумували одна за одною. Звикли, що і на змаганнях, і на зборах ми живемо в одній кімнаті. В дитинстві у нас часто траплялися сварки з приводу і без, ледь до бійок не доходило, але зараз, коли ми подорослішали, ніяких конфліктів не виникає. Підтримуємо одна одну, можемо обговорити перегони, поділитися переживаннями", - розповідає Віта. На наступне своє велике випробування сестри поїхали вже разом, і разом зійшли на другу сходинку п'єдесталу пошани в естафеті. Сталося це на молодіжному чемпіонаті світу в Контіолахті-2005. Віта там же стала срібною призеркою в індивідуальних гонках.

/Files/images/8.JPGХто б міг подумати, що вже за рік практично в той же час одна з сестер виступатиме на Олімпіаді. В Турин, пройшовши жорсткий відбір і випередивши більш досвідчених біатлоністок, поїхала Валентина Семеренко. "Я брала участь лише в індивідуальних гонках. Від мене нібито ніхто великих результатів не чекав, але відповідальність все одно тиснула, - ділиться своїми враженнями від олімпійського дебюту молода спортсменка. - Я мала змогу спостерігати за тим, як боролися досвідчені біатлоністки. Якби ви знали скільки радості всій нашій збірній принесла бронзова медаль Лілії Єфремової" ... Віта тим часом перебувала в іншому куточку планета - на молодіжній першості світу в американському Прес-Айслі. "У нас навіть телевізорів не було. Тож з смс-повідомлень дізналася про те, які результати показують українські біатлоністки в Турині".

Новий олімпійський цикл дівчата розпочали успішним виступом на літньому чемпіонаті світу-2006 в Уфі. І там вперше у міжнародних масштабах (на українському рівні вони конкурували завжди) сестрам довелося розігрувати нагороди між собою. Валя (три срібні і одна бронзова медаль) виявилася більш успішною, ніж Віта (одне "срібло" і одна "бронза"). Проте сестри помінялися ролями на Всесвітній універсіаді в Турині. Обидві здобули по чотири нагороди. Валя залишилися без "золота". Медаль вищого ґатунку на останніх метрах гонки переслідування у неї відібрала Віта. Тоді в розположення української делегації приїздили місцеві телевізіонщики, щоб взяти інтерв'ю в сестер, адже ніколи не було, щоб біатлоністки, причому сестри, фінішували, взявшись за руки. Такого ще світовий біатлон не знав. Так, дівчата мріяли, що разом зійдуть на найвищу сходинку п'єдесталу, але фотофініш показав: у Вікторії на пару сантиметрів лижа в переді та й взагалі 2 золоті медалі не дають. "Ми ніколи не заздримо одна одній. Якщо одна перемагає, інша теж радіє. Якщо хтось з нас виступає погано - переживаємо разом. Ми відчуваємо, що відбувається з кожною. Не можу пояснити словами, це на рівні підсвідомості. Я навіть, якщо сама фінішувала, продовжую бігти з Вітою", - розповідає Валя. "Мені не прикро програвати сестрі, суперниці", - зізнається Віта.

/Files/images/9.JPGЗима 2007 року для сестер Семеренко склалася по-різному. Валя краще виступила на перших трьох вийшла на пік форми на світовому форумі і навіть виборола право позмагатися серед тридцяти найкращих біатлоністок планети в мас-старті. Григорій Шамрай відмовляється відповідати на питання, хто з сестер хто з них досягне більших успіхів, покаже час. "Потенційно вони багато на що здатні, не побоюся сказати, навіть добігти до олімпійського п'єдесталу. Головне, щоб у них було бажання, а воно у них є, - каже Григорій Шамрай. - Мені гріх скаржитися на дівчат як на учениць, вони вимогливі, не автоматично виконують роботу, а ще й аналізують. І, головне, в такому молодому віці усвідомлюють, що не просто змагаються, а захищають честь держави". Григорій Іванович зізнається, що сам не одразу навчився розпізнавати сестер, і ще довго вимовляв уголос ніби одне ім'я "ВаляВіта". Хоча в буденному житті розрізняти сестер стало набагато легше після того, як вони, закінчивши школу і вступивши в Сумський державний університет ім. А. С. Макаренка, почали робити різні зачіски. "Просто мені подобається стрижка, а сестрі довге волосся", - пояснює Валя. Дівчата присягаються, що ніколи нікого не обманювали і не мінялися місцями. Валя і Віта зізнаються, що жодного разу не пожалкували про те, що повісили на свої плечі гвинтівку. "Подруги вмовляли нас не переходити в біатлон, інші спортсменки, можливо, навіть тішилися, адже в такий спосіб зменшилася конкуренція за місце в лижній збірній. Ми раді, що перейшли в біатлон, -кажуть сестри Семеренко, - тут у нас набагато більше шансів досягти того, про мріє кожна людина, яка професійно займається спортом".

/Files/images/120960.jpgЗа такий короткий час, а саме 8 років, дівчата з нікому майже невідомого селища досягли рівня олімпійських чемпіонів. Хіба це не диво? Можна лише побажати майбутнім медалісткам успіхів та творчої наснаги. Але зараз дівчата не відпочивають, адже не за горами іще багато змагань і перемог, а також нових країн. Назустрічі з учнями рідної Краснопільської загальноосвітньої школи дівчата давали відповіді на різноманітні питання, зокрема: "Яке враження справили країни, в яких ви бували і чи вважають Україну гідним противником? Як до вас ставляться конкуренти і які ваші відносини з ними?". Сестри відповідали: "Ми бували в багатьох країнах світу: Фінляндії, Норвегії, Італії, США, Німеччині, Швеції та інших країнах Європи. Приймають нас на будь-яких змаганнях дружньо. Україну вважають гідним противником і з нами варто боротися, щоб здобути нагороди та медалі. Конкуренти - наші друзі, з якими ми спілкуємося, хоча головна проблема - це іноземна мова, яка в школі нам не дуже легко давалася, проте ми зараз активно займаємось самоосвітою". Особливо хлопців цікавило питання про штрафні кола, зброю, межі. Валентина охоче відповіла: "Біатлоном займаємося дев’ять років, приблизно з 2003 р. На змаганнях кожному біатлоністу дається 5 патронів, щоб влучити у всі мішені і не отримати штрафні кола. Якщо погано відстрілявся, то дають штрафні кола, а це 150 метрів і витрата часу до 25 секунд. Мінімальна вага зброї біатлоніста становить 3,500 кілограм. У мене гвинтівка важить 4,200 кілограмів, у Віти - 3,600 кілограмів. Вартість зброї різна, а якщо додавати ще обладнання, то сума становитиме 4000 євро. Щоб успішно виступати на змаганнях потрібно багато тренуватися. Так, в звичайний день вистрілюємо до 70 патронів, а в день зборів - 200-250 патронів".

/Files/images/3.jpgЩодня на сестер лягають великі навантаження, адже це потрібно, щоб не втратити форми. О 7.30 у дівчат по графіку зарядка і сніданок. Приблизно в 10.00 перше тренування, яке триває 2 години. З 12.00 до 16.00 - відпочинок, який витрачається на домашні справи та сам відпочинок. О 16.00 - друге тренування. І так кожен ;день... В такому випадку сестрам можна побажати , справжнього відпочинку, адже ніхто не говорив, що буделегко.

І такі тренування далися в знаки.

У Вікторії

На виступах Кубку світу

1 золота, 4 срібних та 1 бронзова медаль

На виступах Чемпіонату світу

2 срібних та 1 бронзова медалі

На виступах Чемпіонату Європи

4 золотих, 3 срібних та 3 бронзових медалей

У Валентини

На виступах Кубку світу

1 золота 1 срібна та 1 бронзова медаль

На виступах Чемпіонату світу/Files/images/da2a02e6d002ff7e8401462363a61330.jpg

2 срібних медалей

На виступах Чемпіонату Європи

5 золотих 2 срібних та 2 бронзові медалі

Сестри Семеренко - головна і чи не єдина надія України на Олімпіаді - 2014 в Сочі. Цього року вони остаточно затвердилися в статусі найуспішніших представників країни в зимових видах спорту : Валя виграла першу індивідуальну медаль в кар'єрі - бронзу Кубку світу і зайняла в підсумковому заліку рекордне для себе 11-е місце, Вита ж завершила сезон дещо скромніше -15-ою, але при цьому узяла бронзу не лише на КС, але і на найпрестижнішому змаганні - Чемпіонаті світу.


Леонід Жаботинський. Сталь і серце.

/Files/images/1359393918_d0b6d0b0d0b1d0bed182d0b8d0bdd181d0bad0b8d0b91.jpg

Леонід Іванович Жаботинський – заслужений майстер спорту, дворазовий олімпійський чемпіон (1964, 1968), дворазовий чемпіон світу і Європи, п’ятиразовий чемпіон СРСР. Прапороносець команди СРСР на відкритті Олімпійських ігор 1968 року і на закритті 1964 й 1968 роках. Нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора (1965, 1968). Почесний громадянин Запоріжжя.

Л.Жаботинський народився в с. Успенка, яке тепер входить до складу смт. Краснопілля.

Спортом Леонід став займатися змалку. Серед однокласників він виділявся зростом і тому вчитель фізкультури готував його у спортсмени. Л.Жаботинський не раз згадував добрим словом вчителя за те, що змалку допоміг засвоїти навички з різних видів спорту.

/Files/images/01.jpg

Л.Жаботинський розпочав кар’єру у спортивній секції Харківського тракторного заводу, де вслід за батьком навчався токарній справі, а далі й працював та здобував знання у вечірній школі. Спершу він захоплювався боксом і легкою атлетикою, але кращі успіхи мав у штовханні ядра. І тільки згодом, випадково потрапивши до затишного важкоатлетичного залу, захопився штангою. Тренер Михайло Світличний виховав у нього всебічну вправність, що зумовила стрімке зростання майстерності Леоніда в важкоатлетичній збірній.

Спорт захопив юнака по-справжньому. Він вдало виступив на змаганні Харківського «Торпедо» в грудні 1953 року, але невдача виступу на чемпіонаті СРСР серед юнаків його дещо шокувала. Треба було багато працювати. Разом з тим він навчався на факультеті фізичного виховання Харківського педінституту (1957-1964).

Весною 1958 року двадцятилітній Леонід їде в м. Донецьк на чемпіонат країни по штанзі. Виконав норму майстра спорту. Незабаром юний штангіст став кандидатом у збірну СРСР.

На Спартакіаді народів СРСР в 1963 р. наш земляк побив світовий рекорд у ривку – 165 кілограмів.

На Олімпіаду – 64 Л. Жаботинський хоча їхав і світовим рекордсменом, але другим номером збірної після тріумфатора Рима – 60 Юрія Власова. Їхню боротьбу на помості в Токіо, яка тривала майже сім годин, назвали найяскравішою сторінкою ХУІІІ Олімпіади. Потім у Японії говорили, що той, хто не бачив змагання суперважкоатлетів, той не бачив Олімпіади. Л.Жаботинський в останній спробі опанував більшу вагу й переміг іменитого москвича Ю.Власова, став олімпійським чемпіоном.

Після Олімпіади – 65 ще не раз звучав гімн на честь його перемог. Тегеран і Берлін, Софія і Мехіко – пам’ятні етапи на шляху українського богатиря. У столицях Ірану і НДР він став чемпіоном світу, а в Софії на товариській зустрічі штангістів трьох країн установив чотири світових рекорди, набравши в сумі триборства феноменальну для того часу вагу – 590 кг; у Мехіко виграв другу золоту олімпійську медаль.

/Files/images/82621.jpg

Майже десять років поспіль шлях Жаботинського був безперервним сходженням угору, а протягом п’яти років він володів титулом найсильнішої людини на планеті. Йому залишався один крок до того, щоб стати першим у світі спортсменом, який набере у сумі триборства 600 кг. Але Леонід зазнає поразки на чемпіонаті світу, йому відверто не пощастило через хворобу. Довелося робити складну операцію.

В його повернення вже ніхто не вірив, адже у важкій атлетиці таких прикладів взагалі не було. Тим більше, на той час Л.Жаботинському було за 35. Минуло вже майже чотири роки з того часу, коли він останній раз брав участь у великих змаганнях, і два з половиною – після операції.

І ось у 1973 р. в Чехословаччині Л.Жаботинський вийшов на поміст. Болільники тепло вітали повернення у великий спорт дворазового олімпійського чемпіона. Л. Жаботинський встановив новий рекорд СРСР у ривку 180,5 кг. Так відбулося друге народження спортсмена. А через кілька місяців на розиграші кубка СРСР у ривку він встановлює світовий рекорд – 183,5 кг. Два світових і один всесоюзний рекорди за півроку. І це в 36 років! Інакше як спортивним подвигом цього не назвеш.

Великий спорт Л.Жаботинський залишив в середині 1970-х років.

Довгий час був головним тренером збірної Збройних Сил СРСР. В 1987-1991 рр. працював на Мадагаскарі, де готував збірну цієї країни, яка добре виступила на Африканських іграх.

Тепер Л.Жаботинський живе в Москві. Працює на спортивній кафедрі Московського державного університету комерції. В 1994 р. одержав звання доцента, через рік став професором.

Дворазовий олімпійський чемпіон заснував Фонд Жаботинського для організації в Запоріжжі, де він довго жив, міжнародного турніру важкоатлетів «Зірки Сили».

За свою спортивну кар’єру Леонід Жаботинський встановив 19 світових рекордів. Його прізвище назавжди вписано золотими літерами в історію Олімпійських ігор і колишнього Радянського Союзу.

Кiлькiсть переглядiв: 1189